Тема 13. Полікультурність.

Поняття полікультурності як добросусідства культур. Самобутність та рівноцінність різних культур. Міжнаціональні відносини і причини виникнення міжнаціональних конфліктів, шляхи їх розв’язання. Міжконфесійні стосунки та їх вплив на життя в полікультурному суспільстві

На перший погляд, Україна - майже етнічно однорідна країна (етнічні українці становлять близько трьох чвертей населення). Але соціологічні дослідження останніх років свідчать, що соціально- і етнокультурний склад населення нашої держави значно складніший. На думку деяких провідних українських соціологів населення України приблизно на 94% складається з трьох великих лінгво-етнічних груп: україномовних українців (близько 40%), російськомовних українців (33-34%), російськомовних росіян (21%). У багатьох місцевостях (переважно прикордонних) компактно проживає багато іноетнічних груп (росіяни, угорці, румуни, молдавани, гагаузи, болгари, греки, поляки, словаки, німці, караїми і ін.). Отже, українське суспільство - поліетнокультурне, з усіма проблемами, які породжує багатокультурність. Необхідно підкреслити, що термін "багатокультурність" відображає культурний устрій і практику саме в демократичних, соціальних, правових державах. Певною мірою він є показником демократичності суспільного устрою. Поняття "мультикультуралізм" та "полікультуралізм", а також близькі до них у змістовому відношенні "транскультурність" чи "інтеркультуралізм" з'явились у культурному дискурсі на Заході на початку 70-х рр. Ці поняття не мають загальновизначених чітких дефініцій; їх використання визначається деякою умовністю, продиктованою певним контекстом. Використовуючи цю термінологію , слід відрізняти мультикультуралізм як теоретичний підхід у суспільствознавстві та засаду державної політики від фактичної полікультурності (багато культу-рності) суспільства. У найширшому сенсі термін "мультикультуралізм" ("культурний плюралізм") як ідеологія і як етнополітика означає не просто певну етнокультурну різноманітність, а містить поняття про принципи співжиття етнокультурних спільнот на засадах демократії, а саме: співіснування в межах однієї країни багатьох культур за умови, що жодна з них не є панівною.



Полікультурність- це такий принцип функціонування та співіснування в певному соціумі різноманітних етнокультурних спільнот, з притаманним їм усвідомленням власної ідентичності, що забезпечує їх рівноправність, толерантність та органічність зв'язку з широкою кроскультурною спільнотою, взаємозбагачення культур, а також наявність та визначення спільної загальнодержавної системи норм та цінностей. Але при цьому слід враховувати, що кожному етносу, нації притаманна самобутність, зокрема, у культурі. Повсюдне утвердження культурних досягнень потрібне задля повноцінного функціонування народу на кожному історичному етапі; це зберігає його, визначає ідентичність поміж іншими народами, що є своєрідною регуляцією соціокультурних процесів. Самобутня ідентичність завжди пов 'язана з культурною терпимістю до інших цивілізацій. Однак часто утвердження себе серед інших має агресивні тенденції, особливо у двох випадках: коли формується свідомість та коли етнос сходить з історичної арени чи його витісняє інший, пропонуючи натомість свою культуру чи продукт субкультури. Нині ця проблема гостро стоїть перед багатьма країнами. ЮНЕСКО наголошує, що життєве ядро культури — це той динамічний принцип, через який суспільство, базуючись на минулому та спираючись на внутрішні можливості, засвоює зовнішні досягнення, що відповідають його потребам, постійно розвивається. Це дасть змогу зберегти особливості народів, підняти культурні характеристики та свідомість.

Проблематика міжнаціональних (міжетнічних) відносин - одна з головних тем етносоціологічних досліджень. Для України стан міжетнічних відносин взагалі можна розглядати у якості головного інтегруючого чи дезінтегруючого індикатору національних процесів, особливо в контексті консолідації українського народу в єдину політичну націю. Міжетнічні відносини - різновид соціальних зв'язків між структурними елементами суспільства, об'єктом і суб'єктом яких є етнічні групи. Міжнаціональні конфлікти – це окрема форма міжгруппового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються по етнічній (національній) ознаці. У повсякденній практиці під час обговорення міжнаціональних відносин чи ефективності, неефективності національної політики держави, звичайно, маються на увазі визначені нації. При цьому різні нечисленні етнічні групи особливо не виділяються, хоча їхня кількість, досить значна. Міжетнічна політика держави покликана регулювати соціально-політичні відносини з метою узгодження інтересів різних етнічних і національних груп і найбільш повного задоволення їхніх потреб.

Наявність стійкої сукупності конфліктних відносин у релігійній площині як успадкованих історично (наприклад, православно-греко-католицькі суперечності), так і посталих на тлі сучасних суспільно-політичних змін (православні розколи, християнсько-мусульманські суперечності, лінії напруженості між традиційними і нетрадиційними для України релігійними формуваннями) засвідчує вкоріненість у суспільстві потужних дезінтегруючих чинників. А тому із внутрішньоцерковної справи релігійні протистояння майже відразу перетворилися на загальнодержавну проблему, актуальну як з погляду внутрішньої стабілізації, так і з огляду на формування міжнародного іміджу України. У загальних рисах релігійні конфлікти являють собою зіткнення суб’єктів релігійно-церковної сфери в намірах реалізувати свої інтереси і цінності, досягти або перерозподілити владу, вплив, ресурси, статуси, привілеї тощо, внаслідок чого релігійно-конфесійні розбіжності стають чинником ідейної (а за певних умов політичної та етнічної) мобілізації віруючих. Наслідком гострої конкуренції і протиборства церковних формувань стає факт рішучого розподілу територій домінування, зокрема між православною та греко-католицькою конфесіями. Цілковито визначилися регіони, в яких домінує одна із церков, тоді як інші вимушені задовольнитися другорядним, а то й взагалі умовним представництвом. Конфліктні відносини в релігійному середовищі за умов надто високих рейтингів церковних інституцій у перші роки суверенності виявилися надзвичайно сприятливими для швидкого зрощення політичної й релігійної сфер соціуму. Міжрелігійні та міжконфесійні конфлікти, які відобразили у релігійній формі розбіжні внутрішньо- і зовнішньополітичні орієнтації великих груп населення, стали розмінною монетою у конкуренції владних та опозиційних політичних еліт та окремих політичних діячів, виказали потенційні можливості роздертого суперечностями релігійного середовища до підживлення політичної активності та творення політичних угруповань. Міжконфесійні конфлікти в Україні постали реальним віддзеркаленням складного, суперечливого, розшарованого українського соціуму; за кожним із конфліктуючих суб’єктів стоїть цілком певна соціальна сила, цілком усвідомлені геополітичні та геоконфесійні інтереси, власне бачення перспектив соціального розвитку, своя система цінностей, умонастроїв, симпатій та антипатій.



0004369142885535.html
0004405131167726.html
    PR.RU™